22 січня Україна відзначає День Соборності, приурочений до
Акту об'єднання цього дня Української Народної Республіки та Західноукраїнської
Народної Республіки.
Соборність українських земель має глибоке історичне коріння,
спирається на споконвічну мрію народу про власну незалежну, соборну державу та
є інтегральним результатом складного і довготривалого процесу її формування. В
часи феодального роздроблення земель Київської Русі заклики до спільних дій
окремих князів супроводжували літописний період української історії. Образ
скривдженої України та православної віри, необхідність її оборони надихав
козацькі полки Богдана Хмельницького.
Проголошення Центральною Радою Української Народної
Республіки стало центральною подією Української революції 1917 – 1921 рр.,
логічним завершенням довготривалого національно-визвольного руху. IV
Універсалом Центральної Ради і на мирових переговорах в Бересті з країнами
Четверного блоку УНР твердо заявила про соборницьку перспективу своєї державної
політики. Революція 1918 р. в Австро-Угорщині посилила надії українців
Наддністров’я на здобуття права власного самовизначення, а факт існування
державності на Великій Україні надавав їм упевненості в неминучості об’єднання
нації в єдиній Українській Соборній Самостійній Державі.
Злука двох частин одного народу закономірно мусила настати,
її передчуття вже оволоділо умонастроями українців.
18 жовтня 1918 р. у Львові сформувалася Українська
Національна Рада (УНРада) на чолі з Євгеном Петрушевичем, яка взяла у свої руки
владу в західно-українських землях, проголосила, що Східна Галичина, Північна
Буковина та Закарпаття, які «творять цілісну українську територію,
уконституйовуються... як Українська держава». УНРада заявили про намір творити
національну державність і інкорпоруватися у єдину соборну державу, яка вже
існувала на Великій Україні. Ідея соборності українських земель набула
державного статусу. Важливим є й факт легітимності завершальної стадії
соборницького процесу, який передував Акту Злуки. Ініціатори об'єднавчого руху
– Українська Національна Рада та Директорія УНР – ще 1 грудня 1918 року в
Фастові уклали Предвступний договір про наміри об'єднати населення і території
обох утворень в одній державі: «Правительства обох Республік... уважають себе
посполу зобов’язаними цю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в
діло так, щоби в можливо найкоротшім часі обі держави утворили справді одну
неподільну державну одиницю».
3 січня 1919 року у Станіславі було ухвалено рішення про
злуку, в якому зазначилося: «Українська Національна Рада, виконуючи право
самовизначення Українського Народу, проголошує торжественно з’єднання з
нинішним днєм Західно-Української Народньої Республіки з Українською Народньою
Республікою в одну одноцільну, суверенну Народню Республіку».
УНРада сформувала повноважну делегацію до Києва, яка
отримала завдання завершити оформлення об'єднання двох держав. Президент Ради
Євген Петрушевич наголошував: «По лінії з'єдинення не було між нами двох
думок».
Остаточна процедура оформлення соборності відбулася в Києві
22 січня, в першу річницю проголошення ІУ Універсалу Центральної Ради. В цей
день був підписаний і оприлюднений спеціальний Універсал Директорії УНР, який
дістав також назву Акту Злуки. Вітаючи січневе рішення УНРади, Директорія
урочисто оголосила про те, що:
«Однині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної
частини єдиної України — Західно-Українська Народня Республіка (Галичина,
Буковина; Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна.
Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали
кращі сини України.
Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка.
Однині народ Український, визволений могутнім поривом своїх
власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати
нероздільну, самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового
люду».
Наступного дня Акт злуки був схвалений Конгресом Трудового
народу України. Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській
державі. Він став яскравим фіналом складного і тривалого шляху українців до
консолідації етносу, перетворення його в єдину політичну націю, а також
об'єднання території його споконвічного проживання в межах єдиної української
держави.
У реальних обставинах 1919 р., коли Україна опинилась
оточеною колом фронтів, УНР не вдалося відстояти. Об'єднавча акція 1919 року
залишила глибинний слід в історичній пам'яті українського народу. В українській
суспільно-політичній думці ХХ ст. Україна інтерпретувалася лише як соборна
держава. Етнонаціональна консолідація спиралася на такі засадничі підвалини, як
спільне історичне минуле, спорідненість етнокультурних процесів, єдиний
національно-визвольний рух ідеали свободи і незалежності. Іншими словами
соборництво відіграло і відіграє роль наріжного каменя сучасної української
національної ідеї, важливої складової становлення української політичної нації.
Не випадково в роки радянської влади про подію 22 січня 1919 р. публічно не
згадувалося, вона була табуїзована. Проте в пам'яті народу залишалася живою,
1990 року на її честь Народний рух України організував живий ланцюг від Львова
до Києва, який окрилив і надихнув Україну, змусив повірити у власні сили і
перестати боятись режиму.
Акт Злуки спирався на
споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну
державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної
консолідації, свідченням їх самовизначення, становлення політичної нації. Він став реальним кроком до
об'єднання українських земель, що вплинув на подальші національно-політичні
процеси в Україні.
Немає коментарів:
Дописати коментар